Adoptujte Anka (Анка)
Kříženec · Mužský · Starý · 14 roky
Příběh Anky z útulku začal před více než 12 lety. Tehdy přišla do útulku se svými osmi dalšími psy a s jejich majitelkou. Všichni žili v jednopokojovém bytě bez venkovního výběhu. Byla to opravdová psí rodina: maminka, tatínek a jejich dospělé štěňata, která už dávno vyrostla v dospělé psy. Jen dva ze starších psů se odvážili vyjít ven, zatímco ostatní znali svět jen v ohraničení bytu. I Ankin příběh byl docela neobvyklý. Nejdřív se jí říkalo Indián. Ale kvůli tomu množství psů se výběh, kde celá rodina žila v útulku, začal jmenovat Anin výběh – na počest jejich majitelky Anny. Jednoho dne se Indián vyšplhal přes plot do sousedního výběhu. Nikdy se ale neodtrhl od své rodiny a stále kroužil kolem Anina výběhu. Když ho hledali, všichni se ptali: „Jak je Anin? Už ho nesebrali?“ Postupně se jméno Indián ztratilo a nahradila ho Anka. Když bylo jasné, že pes reaguje právě na toto jméno, rozhodl jsem se, že jméno Anka s důrazem na písmeno 'a' se hodí spíše pro chlapce. Za tyto roky jsme si spolu prožili mnoho. Kdysi byla Anka velmi divokým psem. Vlastně téměř všichni psi z toho bytu byli stejně divocí. Báli se lidí, nedůvěřovali jim a žili ve svém vlastním malém světě. Jednoho dne Anka vážně onemocněla. Co přesně s ní bylo, lékaři nedokázali určit. Doslova vyhasínala před našima očima. Vyčerpaný a skleslý sotva reagoval na to, co se kolem něj dělo. Lékaři pak upřímně řekli, že šance jsou prakticky nulové. Dodnes si ten den pamatuji. V té době jsem sice ještě skoro nic neuměl. Nedokázal jsem správně podávat injekce a neměl jsem žádné zkušenosti s léčbou vážně nemocných zvířat. Prostě jsem dělal všechno, co mi přišlo na mysl. Vařil jsem rýžový vývar, maceroval jsem heřmánkový a lněný čaj, snažil jsem se ho nějak nakrmit a podával mu podkožní fyziologický roztok. V jednu chvíli jsem se prostě usnul vedle něj v kuchyni útulku. Ráno jsem se probudil a viděl, že Anka stojí u dřezu. Zalezl tam a díval se na mě. Bál se mě a já se bál jeho. A seděli jsme tam spolu, dívali se jeden na druhého. V tu chvíli se mezi námi něco změnilo. Anka se začala uzdravovat. A od té doby jsme spolu prakticky nikdy nebyli odděleni. Uplynulo dvanáct let, ale on je stále tady. Není to jen pes z útulku. Je to přítel, který se mnou sdílel obrovskou část mého života. Proto nechci, aby jeho příběh skončil jako příběhy příliš mnoha starých psů z útulku. Aby poslední věcí, kterou v životě uvidí, nebyly zdi útulku. Moc si přeji, aby měl Anka domov. Svůj vlastní domov. Místo s lidmi, kteří ho budou milovat ne kvůli jeho věku, kráse či plemeni, ale prostě proto, že je to on.
Přečíst původní (uk)
Притулкова історія Анки почалася вже понад 12 років тому. Тоді його разом із вісьмома іншими собаками привезла до притулку власниця. Усі вони жили в однокімнатній квартирі без вигулу. Це була справжня собача родина: мама, тато та їхні цуценята, які давно виросли у дорослих собак. На вулицю виходили лише двоє старших собак, решта знали світ лише в межах квартири. Історія імені Анки теж дуже незвичайна. Спочатку його звали Індієць. Але собак було багато, і вольєр, де жила вся ця родина, у притулку називали Аніним вольєром — на честь їхньої господарки Анни. Одного разу Індієць перестрибнув до сусіднього вольєра. Та далеко від своєї родини він не відходив і постійно крутився біля Аніних. Коли його шукали, усі питали: «Як там Анін? Не спіймали ще Аніного?» Так поступово кличка Індієць загубилася, а замість неї з’явилася Аня. Коли стало зрозуміло, що собака вже відгукується саме на це ім’я, я вирішила, що хлопцю все ж не дуже пасує кличка Аня. Так він став Анкою — з наголосом на останнє «а». За ці роки ми пережили разом багато всього. Колись Анка був дуже диким собакою. Власне, такими були майже всі собаки з тієї квартири. Вони боялися людей, не довіряли і жили у своєму маленькому світі. Одного разу Анка дуже важко захворів. Що саме з ним було, лікарі так і не змогли визначити. Він буквально згасав на очах. Виснажений, знесилений, він уже майже не реагував на те, що відбувається навколо. Лікарі тоді чесно сказали, що шансів практично немає. Я добре пам’ятаю той день. Тоді я ще майже нічого не вміла. Не вміла нормально ставити уколи, не мала досвіду лікування важких тварин. Я просто робила все, що могла. Варила рисовий відвар, заварювала ромашку та льон, намагалася хоч якось напоїти його, ставила підшкірно фізрозчин. У якийсь момент просто заснула поруч із ним на кухні притулку. А вранці прокинулася і побачила, що Анка стоїть під раковиною. Заховався там і дивиться на мене. Він боявся мене, а я боялася його. І ми сиділи удвох та дивилися один на одного. Саме тоді між нами щось змінилося. Анка одужав. І з того дня ми практично не розлучаємося. Минуло вже понад дванадцять років, а він досі поруч. Це не просто собака з притулку. Це друг, який прожив поруч зі мною величезну частину життя. Саме тому мені дуже не хочеться, щоб його історія закінчилася так, як закінчуються історії занадто багатьох стареньких притулкових собак. Щоб останнім, що він побачить у своєму житті, були стіни притулку. Я дуже хочу, щоб у Анки ще був свій дім. Своя людина. Своє місце поруч із тими, хто любитиме його не за вік, не за красу і не за породу, а просто за те, що він є.
Zobrazeno před 2 měsíci
