Anka (Анка) örökbefogadása
Keverék fajta · Férfi · Idős · 14 évek
Anka menhely története több mint 12 évvel ezelőtt kezdődött. Ekkor érkezett az állatmenhelyre nyolc másik kutyával együtt gazdájukkal. Egy szobás lakásban éltek, ahol nem volt külső kifutó. Ez egy igazi kutyacsalád volt: anya, apa és felnőtt kölykeik, akik már régóta felnőttek voltak. Csak két idősebb kutya merészkedett ki, míg a többiek csak az apartman falain belül ismerték a világot. Anka története is elég szokatlan volt. Eleinte Indiannak hívták. De mivel annyi kutya volt, a menhelyen lévő egész családot Ani futkának nevezték Anna gazdája után. Egy nap Indian átmászott a kerítésen egy szomszédos futkába. De sosem távolodott el messzire a családjától, állandóan körbejárt az Ani futkában. Amikor keresték, mindenki megkérdezte: „Hogy van Ani? Még nem fogták be Anit?” Fokozatosan eltűnt az Indian név, és helyette Anka vette át. Amikor kiderült, hogy a kutya erre a névre reagál, úgy döntöttem, hogy az Anka hangsúlyozott 'a'-val jobban illik egy fiúhoz. Ezekben az években sokat osztottunk meg egymással. Egyszer Anka nagyon vad kutya volt. Sőt, szinte az összes kutyának az apartmanból féltek az emberektől, nem bíztak bennük, és a saját kis világukban éltek. Egy nap Anka súlyosan megbetegedett. A doktorok mit sem tudtak megállapítani, mi baja van. Szó szerint eltűnt a szemünk előtt. Kimerült és elkeseredett volt, alig reagált arra, ami körülötte történt. A doktorok őszintén azt mondták, hogy a kilátások gyakorlatilag nullák. Még mindig emlékszem erre a napra. Abban az időben még nem sokat tudtam. Nem tudtam megfelelően beadni az injekciókat, és semmilyen tapasztalatom nem volt a súlyos beteg állatokkal való bánásmódban. Egyszerűen csak mindent megtettem, amit csak tudtam. Főztem rizslevest, kamillát és lenmagot főztem, igyekeztem valamiképpen táplálni őt, és szubkután sóoldatot adtam be neki. Egy ponton egyszerűen elaludtam mellette az állatmenhely konyhájában. Reggel felébredtem, és láttam, hogy Anka a mosogató mellett áll. Elrejtőzött ott, és rám nézett. Félt tőlem, én pedig féltettem őt. És együtt ültünk ott, egymásra nézve. Ekkor valami megváltozott közöttünk. Anka elkezdett gyógyulni. Azóta szinte soha nem voltunk elszakítva egymástól. Tizenkét év telt el, de még mindig itt van. Nem csak egy állat az állatmenhelyről. Ő egy barát, aki nagy részét életeimnek megosztotta velem. Ezért nem akarom, hogy története olyan legyen, mint a túl sok öreg menhelyi kutya története. Az ő számára nem lehetne az utolsó dolog, amit életében lát, az állatmenhely fala. Nagyon szeretném, ha Anka lenne egy otthon. Egy saját otthona. Egy hely emberekkel, akik nem az életkora, szépsége vagy fajtája miatt szeretik őt, hanem egyszerűen azért, mert ő.
Olvasd el az eredetit (uk)
Притулкова історія Анки почалася вже понад 12 років тому. Тоді його разом із вісьмома іншими собаками привезла до притулку власниця. Усі вони жили в однокімнатній квартирі без вигулу. Це була справжня собача родина: мама, тато та їхні цуценята, які давно виросли у дорослих собак. На вулицю виходили лише двоє старших собак, решта знали світ лише в межах квартири. Історія імені Анки теж дуже незвичайна. Спочатку його звали Індієць. Але собак було багато, і вольєр, де жила вся ця родина, у притулку називали Аніним вольєром — на честь їхньої господарки Анни. Одного разу Індієць перестрибнув до сусіднього вольєра. Та далеко від своєї родини він не відходив і постійно крутився біля Аніних. Коли його шукали, усі питали: «Як там Анін? Не спіймали ще Аніного?» Так поступово кличка Індієць загубилася, а замість неї з’явилася Аня. Коли стало зрозуміло, що собака вже відгукується саме на це ім’я, я вирішила, що хлопцю все ж не дуже пасує кличка Аня. Так він став Анкою — з наголосом на останнє «а». За ці роки ми пережили разом багато всього. Колись Анка був дуже диким собакою. Власне, такими були майже всі собаки з тієї квартири. Вони боялися людей, не довіряли і жили у своєму маленькому світі. Одного разу Анка дуже важко захворів. Що саме з ним було, лікарі так і не змогли визначити. Він буквально згасав на очах. Виснажений, знесилений, він уже майже не реагував на те, що відбувається навколо. Лікарі тоді чесно сказали, що шансів практично немає. Я добре пам’ятаю той день. Тоді я ще майже нічого не вміла. Не вміла нормально ставити уколи, не мала досвіду лікування важких тварин. Я просто робила все, що могла. Варила рисовий відвар, заварювала ромашку та льон, намагалася хоч якось напоїти його, ставила підшкірно фізрозчин. У якийсь момент просто заснула поруч із ним на кухні притулку. А вранці прокинулася і побачила, що Анка стоїть під раковиною. Заховався там і дивиться на мене. Він боявся мене, а я боялася його. І ми сиділи удвох та дивилися один на одного. Саме тоді між нами щось змінилося. Анка одужав. І з того дня ми практично не розлучаємося. Минуло вже понад дванадцять років, а він досі поруч. Це не просто собака з притулку. Це друг, який прожив поруч зі мною величезну частину життя. Саме тому мені дуже не хочеться, щоб його історія закінчилася так, як закінчуються історії занадто багатьох стареньких притулкових собак. Щоб останнім, що він побачить у своєму житті, були стіни притулку. Я дуже хочу, щоб у Анки ще був свій дім. Своя людина. Своє місце поруч із тими, хто любитиме його не за вік, не за красу і не за породу, а просто за те, що він є.
Megjelent 2 hónappal ezelőtt
