Adopter Anka (Анка)
Krydsede raser · Mand · Ældre · 14 år
Ankas historie på dyreinternatet begyndte for over 12 år siden. Dengang ankom hun til dyreinternatet sammen med otte andre hunde og deres ejer. De boede alle i en etværelseslejlighed uden udendørs løbegård. Det var en rigtig hundefamilie: en mor, en far og deres voksne hvalpe, som for længst var blevet til voksne hunde. Kun to af de ældre hunde vovede sig ud, mens resten kun kendte verden inden for lejlighedens fire vægge. Ankas historie var også ganske usædvanlig. Først hed hun Indian. Men med så mange hunde blev den løbegård, hvor hele familien boede på dyreinternatet, kaldt Anis løbegård – til ære for deres ejer, Anna. En dag klatrede Indian op over hegnet til en naboløbegård. Men han strakte sig aldrig langt fra sin familie og cirklede konstant rundt om Anis løbegård. Når de ledte efter ham, spurgte alle: «Hvordan går det med Ani? Har de ikke fanget Ani endnu?» Efterhånden gik navnet Indian tabt, og Anka tog dets plads. Da det blev klart, at hunden reagerede på dette navn, besluttede jeg mig for, at navnet Anka, med tryk på a'en, passede bedre til en dreng. Gennem alle disse år har vi delt meget. Engang var Anka en meget vild hund. Faktisk var næsten alle hundene fra den lejlighed lige så vilde. De var bange for mennesker, stolede ikke på dem og levede i deres egen lille verden. En dag blev Anka alvorligt syg. Præcis hvad der var galt med ham, kunne lægerne ikke fastslå. Han svandt bogstaveligt talt hen for vores øjne. Udmattet og nedtrykt reagerede han knap nok på det, der skete omkring ham. Lægerne sagde da ærligt, at chancerne praktisk taget var nul. Jeg husker stadig den dag. Dengang vidste jeg knap nok noget. Jeg kunne ikke ordentligt give injektioner, og jeg havde ingen erfaring med at behandle alvorligt syge dyr. Jeg gjorde simpelthen alt, hvad jeg kunne. Jeg kogte risbouillon, lagde kamille og hør i blød, prøvede på en eller anden måde at ernære ham og gav ham subkutan saltvand. På et tidspunkt faldt jeg simpelthen i søvn ved siden af ham i dyreinternatets køkken. Om morgenen vågnede jeg og så, at Anka stod ved vasken. Han havde gemt sig der og kiggede på mig. Han var bange for mig, og jeg var bange for ham. Og vi sad der sammen og kiggede på hinanden. Det var dér, noget ændrede sig mellem os. Anka begyndte at komme sig. Og siden da har vi stort set aldrig været fra hinanden. Tolv år er gået, men han er stadig her. Han er ikke bare en hund fra dyreinternatet. Han er en ven, der har delt en stor del af mit liv. Derfor vil jeg ikke, at hans historie skal ende som historierne om for mange gamle internathunde. At det sidste, han ser i sit liv, ikke skal være dyreinternatets vægge. Jeg ønsker virkelig, at Anka skal have et hjem. Et hjem, der er hans eget. Et sted med mennesker, der vil elske ham ikke på grund af hans alder, hans skønhed eller hans race, men simpelthen fordi han er, som han er.
Læs original (uk)
Притулкова історія Анки почалася вже понад 12 років тому. Тоді його разом із вісьмома іншими собаками привезла до притулку власниця. Усі вони жили в однокімнатній квартирі без вигулу. Це була справжня собача родина: мама, тато та їхні цуценята, які давно виросли у дорослих собак. На вулицю виходили лише двоє старших собак, решта знали світ лише в межах квартири. Історія імені Анки теж дуже незвичайна. Спочатку його звали Індієць. Але собак було багато, і вольєр, де жила вся ця родина, у притулку називали Аніним вольєром — на честь їхньої господарки Анни. Одного разу Індієць перестрибнув до сусіднього вольєра. Та далеко від своєї родини він не відходив і постійно крутився біля Аніних. Коли його шукали, усі питали: «Як там Анін? Не спіймали ще Аніного?» Так поступово кличка Індієць загубилася, а замість неї з’явилася Аня. Коли стало зрозуміло, що собака вже відгукується саме на це ім’я, я вирішила, що хлопцю все ж не дуже пасує кличка Аня. Так він став Анкою — з наголосом на останнє «а». За ці роки ми пережили разом багато всього. Колись Анка був дуже диким собакою. Власне, такими були майже всі собаки з тієї квартири. Вони боялися людей, не довіряли і жили у своєму маленькому світі. Одного разу Анка дуже важко захворів. Що саме з ним було, лікарі так і не змогли визначити. Він буквально згасав на очах. Виснажений, знесилений, він уже майже не реагував на те, що відбувається навколо. Лікарі тоді чесно сказали, що шансів практично немає. Я добре пам’ятаю той день. Тоді я ще майже нічого не вміла. Не вміла нормально ставити уколи, не мала досвіду лікування важких тварин. Я просто робила все, що могла. Варила рисовий відвар, заварювала ромашку та льон, намагалася хоч якось напоїти його, ставила підшкірно фізрозчин. У якийсь момент просто заснула поруч із ним на кухні притулку. А вранці прокинулася і побачила, що Анка стоїть під раковиною. Заховався там і дивиться на мене. Він боявся мене, а я боялася його. І ми сиділи удвох та дивилися один на одного. Саме тоді між нами щось змінилося. Анка одужав. І з того дня ми практично не розлучаємося. Минуло вже понад дванадцять років, а він досі поруч. Це не просто собака з притулку. Це друг, який прожив поруч зі мною величезну частину життя. Саме тому мені дуже не хочеться, щоб його історія закінчилася так, як закінчуються історії занадто багатьох стареньких притулкових собак. Щоб останнім, що він побачить у своєму житті, були стіни притулку. Я дуже хочу, щоб у Анки ще був свій дім. Своя людина. Своє місце поруч із тими, хто любитиме його не за вік, не за красу і не за породу, а просто за те, що він є.
Listet for 2 måneder siden
