Adoptoi Anka (Анка)
Rasvahybridi · Mies · Iäkäs · 14 vuotta
Ankan tarina turvakodista alkoi yli 12 vuotta sitten. Tuolloin hän saapui eläinsuojelukeskukseen kahdeksan muun koiran kanssa omistajansa mukana. Kaikki asuivat yhden huoneen asunnossa ilman ulkoilupihaa. Tämä oli todellinen koiraperhe: äiti, isä ja heidän aikuiset pennut, jotka olivat jo pitkään kasvaneet aikuisten koirien mittaan. Vain kaksi vanhemmista koirista uskaltautui ulos, kun taas loput tunsivat maailman vain asunnon rajoissa. Ankan tarina oli myös varsin epätavallinen. Aluksi häntä kutsuttiin Intiaaniksi. Mutta niin monen koiran takia eläinsuojelukeskuksen piha, jossa koko perhe asui, nimettiin Anin pihaksi omistajansa Annan mukaan. Eräänä päivänä Intiaani kiipesi aidan yli naapuripihan puolelle. Hän ei kuitenkaan koskaan poistunut kauas perheestään vaan pyöri jatkuvasti Anin pihan ympärillä. Kun häntä etsittiin, kaikki kysyivät: "Miten Anin pihassa menee? Eivätkö he ole vielä saaneet Ania kiinni?" Pikkuhiljaa Intiaanin nimi unohtui, ja sen tilalle tuli Anka. Kun kävi selväksi, että koira vastasi tähän nimeen, päätin, että nimi Anka, painokset a-kirjaimessa, sopii pojalle paremmin. Näiden vuosien aikana olemme jakaneet paljon. Oli aika, jolloin Anka oli hyvin villi koira. Itse asiassa lähes kaikki koirat kyseisestä asunnosta olivat samoin. Ne pelkäsivät ihmisiä, eivät luottaneet heihin ja elivät omassa pienessä maailmassaan. Eräänä päivänä Anka sairastui vakavasti. Mikä hänellä oikein oli, lääkärit eivät pystyneet määrittämään. Hän kirjaimellisesti hiipui silmien edessä. Uupuneena ja masentuneena hän reagoi tuskin mitään ympärillä tapahtuvaan. Lääkärit totesivat silloin rehellisesti, että mahdollisuudet olivat käytännössä olemattomat. Muistan vieläkin tuon päivän. Silloin en tiennyt juuri mitään. En osannut antaa injektioita kunnolla, eikä minulla ollut kokemusta vakavasti sairaiden eläinten hoidosta. Tein yksinkertaisesti kaiken mitä pystyin. Keitin riisikeittoa, hauduttelin kamomillaa ja pellavaa, yritin jollain lailla ravita häntä ja annoin ihonalaisesti suolaliuosta. Jossain vaiheessa vain nukuin hänen vieressään eläinsuojelukeskuksen keittiössä. Aamulla heräsin ja näin, että Anka seisoi tiskipöydän vieressä. Hän oli piiloutunut sinne ja katsoi minua. Hän pelkäsi minua, ja minä pelkäsin häntä. Ja istuimme siinä yhdessä, katsellen toisiamme. Juuri silloin jotain muuttui meidän välillämme. Anka alkoi parantua. Ja siitä lähtien emme ole käytännössä koskaan eronneet. Kaksitoista vuotta on kulunut, mutta hän on edelleen täällä. Hän ei ole vain eläinsuojelukeskuksen koira. Hän on ystävä, joka on jakanut valtavan osan elämästäni. Siksi en halua, että hänen tarinansa päätyisi samalla tavalla kuin liian monen vanhan turvakotikoiran tarina. Sen ei tulisi olla viimeinen asia, jonka hän näkee elämässään, eläinsuojelukeskuksen seinät. Haluan kovasti, että Ankalla olisi koti. Oman kodin. Paikan, jossa on ihmisiä, jotka rakastavat häntä ei ikänsä, kauneutensa tai rodunsa vuoksi, vaan ihan vain siksi, että hän on.
Lue alkuperäinen (uk)
Притулкова історія Анки почалася вже понад 12 років тому. Тоді його разом із вісьмома іншими собаками привезла до притулку власниця. Усі вони жили в однокімнатній квартирі без вигулу. Це була справжня собача родина: мама, тато та їхні цуценята, які давно виросли у дорослих собак. На вулицю виходили лише двоє старших собак, решта знали світ лише в межах квартири. Історія імені Анки теж дуже незвичайна. Спочатку його звали Індієць. Але собак було багато, і вольєр, де жила вся ця родина, у притулку називали Аніним вольєром — на честь їхньої господарки Анни. Одного разу Індієць перестрибнув до сусіднього вольєра. Та далеко від своєї родини він не відходив і постійно крутився біля Аніних. Коли його шукали, усі питали: «Як там Анін? Не спіймали ще Аніного?» Так поступово кличка Індієць загубилася, а замість неї з’явилася Аня. Коли стало зрозуміло, що собака вже відгукується саме на це ім’я, я вирішила, що хлопцю все ж не дуже пасує кличка Аня. Так він став Анкою — з наголосом на останнє «а». За ці роки ми пережили разом багато всього. Колись Анка був дуже диким собакою. Власне, такими були майже всі собаки з тієї квартири. Вони боялися людей, не довіряли і жили у своєму маленькому світі. Одного разу Анка дуже важко захворів. Що саме з ним було, лікарі так і не змогли визначити. Він буквально згасав на очах. Виснажений, знесилений, він уже майже не реагував на те, що відбувається навколо. Лікарі тоді чесно сказали, що шансів практично немає. Я добре пам’ятаю той день. Тоді я ще майже нічого не вміла. Не вміла нормально ставити уколи, не мала досвіду лікування важких тварин. Я просто робила все, що могла. Варила рисовий відвар, заварювала ромашку та льон, намагалася хоч якось напоїти його, ставила підшкірно фізрозчин. У якийсь момент просто заснула поруч із ним на кухні притулку. А вранці прокинулася і побачила, що Анка стоїть під раковиною. Заховався там і дивиться на мене. Він боявся мене, а я боялася його. І ми сиділи удвох та дивилися один на одного. Саме тоді між нами щось змінилося. Анка одужав. І з того дня ми практично не розлучаємося. Минуло вже понад дванадцять років, а він досі поруч. Це не просто собака з притулку. Це друг, який прожив поруч зі мною величезну частину життя. Саме тому мені дуже не хочеться, щоб його історія закінчилася так, як закінчуються історії занадто багатьох стареньких притулкових собак. Щоб останнім, що він побачить у своєму житті, були стіни притулку. Я дуже хочу, щоб у Анки ще був свій дім. Своя людина. Своє місце поруч із тими, хто любитиме його не за вік, не за красу і не за породу, а просто за те, що він є.
Listattu 2 kuukautta sitten
