Anka (Анка) adoptieren
Mischling · Männlich · Senior · 14 Jahre
Anka's Tierheimgeschichte begann vor über 12 Jahren. Dann kam sie mit acht anderen Hunden und ihrem Besitzer in das Tierheim. Sie lebten alle in einer Einzimmerwohnung ohne Außenbereich. Es war eine richtige Hundefamilie: eine Mutter, ein Vater und ihre erwachsenen Welpen, die längst zu erwachsenen Hunden herangewachsen waren. Nur zwei der älteren Hunde gingen nach draußen, während die anderen nur innerhalb des Apartments lebten. Anka's Geschichte war auch ungewöhnlich. Zuerst hieß sie Indian. Doch mit so vielen Hunden wurde der Auslauf, in dem die gesamte Familie im Tierheim lebte, als Ani's Auslauf, zu Ehren ihres Besitzers, Anna, bezeichnet. Eines Tages kletterte Indian über die Zaun. Doch er ging nie weit von seiner Familie weg, blieb ständig um Ani's herum. Als sie nach ihm suchten, fragten alle: „Wie geht es Ani? Haben sie Ani noch nicht gefangen?“ Gradually, der Name Indian war verloren gegangen, und Anka übernahm seinen Platz. Als klar wurde, dass der Hund auf diesen Namen reagierte, entschied ich mich, dass der Name Anka, mit Betonung auf das „a“, besser für einen Jungen geeignet war. In diesen Jahren haben wir viel miteinander geteilt. Einmal war Anka ein sehr wilder Hund. Tatsächlich waren fast alle Hunde aus dieser Wohnung. Sie hatten Angst vor Menschen, vertrauten ihnen nicht und lebten in ihrer eigenen kleinen Welt. Eines Tages erkrankte Anka schwer. Was genau mit ihm los war, konnten die Ärzte nicht bestimmen. Er verlor buchstäblich vor unseren Augen. Er war erschöpft und ausgemergelt, reagierte kaum auf das, was um ihn herum geschah. Die Ärzte sagten dann ehrlich, dass die Chancen praktisch null waren. Ich erinnere mich noch gut an diesen Tag. Damals wusste ich noch nichts. Ich konnte nicht richtig Injektionen geben, hatte keine Erfahrung mit der Behandlung schwer erkrankter Tiere und versuchte einfach alles, was ich konnte. Ich kochte Reisbrühe, legte Kamillentee und Leinöl hin, versuchte, ihn irgendwie zu ernähren, und verabreichte subkutan Salzlösung. Zu einem Zeitpunkt fiel ich einfach neben ihm in der Küche des Tierheims auf. Am Morgen erwachte ich und sah, dass Anka neben der Spüle stand. Er hatte sich dort versteckt und schaute mich an. Er hatte Angst vor mir und ich hatte Angst vor ihm. Und wir saßen zusammen und schauten uns an. Als dann etwas zwischen uns passierte. Anka begann zu genesen. Und seitdem sind wir praktisch nie getrennt. Fünf Jahre sind vergangen, aber er ist immer noch hier. Er ist nicht nur ein Hund aus dem Tierheim. Er ist ein Freund, der einen großen Teil meines Lebens mit mir teilt. Deshalb möchte ich nicht, dass seine Geschichte endet wie die Geschichten zu vieler alter Tierheimmitarbeiter. Dass er der letzte ist, den er in seinem Leben sieht, sollte nicht die Wände des Tierheims sein. Ich möchte sehr, dass Anka ein Zuhause findet. Ein Zuhause für sich. Ein Ort mit Menschen, die ihn lieben, nicht wegen seines Alters, seiner Schönheit oder seiner Rasse, sondern einfach weil
Original lesen (uk)
Притулкова історія Анки почалася вже понад 12 років тому. Тоді його разом із вісьмома іншими собаками привезла до притулку власниця. Усі вони жили в однокімнатній квартирі без вигулу. Це була справжня собача родина: мама, тато та їхні цуценята, які давно виросли у дорослих собак. На вулицю виходили лише двоє старших собак, решта знали світ лише в межах квартири. Історія імені Анки теж дуже незвичайна. Спочатку його звали Індієць. Але собак було багато, і вольєр, де жила вся ця родина, у притулку називали Аніним вольєром — на честь їхньої господарки Анни. Одного разу Індієць перестрибнув до сусіднього вольєра. Та далеко від своєї родини він не відходив і постійно крутився біля Аніних. Коли його шукали, усі питали: «Як там Анін? Не спіймали ще Аніного?» Так поступово кличка Індієць загубилася, а замість неї з’явилася Аня. Коли стало зрозуміло, що собака вже відгукується саме на це ім’я, я вирішила, що хлопцю все ж не дуже пасує кличка Аня. Так він став Анкою — з наголосом на останнє «а». За ці роки ми пережили разом багато всього. Колись Анка був дуже диким собакою. Власне, такими були майже всі собаки з тієї квартири. Вони боялися людей, не довіряли і жили у своєму маленькому світі. Одного разу Анка дуже важко захворів. Що саме з ним було, лікарі так і не змогли визначити. Він буквально згасав на очах. Виснажений, знесилений, він уже майже не реагував на те, що відбувається навколо. Лікарі тоді чесно сказали, що шансів практично немає. Я добре пам’ятаю той день. Тоді я ще майже нічого не вміла. Не вміла нормально ставити уколи, не мала досвіду лікування важких тварин. Я просто робила все, що могла. Варила рисовий відвар, заварювала ромашку та льон, намагалася хоч якось напоїти його, ставила підшкірно фізрозчин. У якийсь момент просто заснула поруч із ним на кухні притулку. А вранці прокинулася і побачила, що Анка стоїть під раковиною. Заховався там і дивиться на мене. Він боявся мене, а я боялася його. І ми сиділи удвох та дивилися один на одного. Саме тоді між нами щось змінилося. Анка одужав. І з того дня ми практично не розлучаємося. Минуло вже понад дванадцять років, а він досі поруч. Це не просто собака з притулку. Це друг, який прожив поруч зі мною величезну частину життя. Саме тому мені дуже не хочеться, щоб його історія закінчилася так, як закінчуються історії занадто багатьох стареньких притулкових собак. Щоб останнім, що він побачить у своєму житті, були стіни притулку. Я дуже хочу, щоб у Анки ще був свій дім. Своя людина. Своє місце поруч із тими, хто любитиме його не за вік, не за красу і не за породу, а просто за те, що він є.
Eingestellt vor 2 Monaten
